Засуха в кінці доби бронзи, відкриття секретів плавки заліза та ін. погнали кочівників із сухих степів і до нас. Зі сторони Харкова, відступаючи від кочівників, до нас наблизились племена бондарихінської культури, яка, вважали вчені, у нас бути не може. Але в 1998 р. ми відкрили тут і ввели в науковий обіг десяток пунктів згаданої і лебедівської культури. На дюні Березова знайшли посуд з рисами обох культур, тому назвали його бондарихінсько-лебедівським, і цей термін з'явився в главі «Крем'яна дорога» 15-го просвітницького випуску краєзнавця В.Д, Кириєвського. Поглиблене вивчення питання показало, що по Десні - «на заході бондарихінська культура межує з лебедівською» і на смузі цих змішаних пам'ятників існує плутанина в їх атрибуції./З, 1985, с. 514/ Недавно у бондарихінців було віднайдено і городище. Це нас насторожило, адже релікт похованого валу ми знайшли і на бондарихінськім надзаплавнім пункті Пузирьовим 2 ПД (південним). Можливо, і в нас історія фортець почалася не у V ст. до н.е. з юхнівців, а на півтисячоліття раніше /?/ Рис. 9, 1-7/. Не випадково у нас цей вал викликав подив. Але залізо для бондарихінців було ще більшим дивом. Ідол, що стояв на розкопаному мною бондарихінському кургані Лісництво, був озброєний крем'яним дротиком /Рис. 9,1,5/ .